Сценарій свята

На рушнику хай доля квітне

Звучить українська пісня

У нас сьогодні, наче вечорниці:

Милують око диво-рушники,

Дівочий спів лунає у світлиці,

Як добре, що є звичаї такі.

Добре збиратися разом, співати,

Про Україну розмовляти,

Дізнатись більше про традиції, обряди,

Культуру та історію – ми завжди раді.

Гостей годиться хлібом-сіллю зустрічати,

Привітним гожим словом віншувати.

Прийміть же хліб на мальовничім рушникові,

Про цей рушник сьогодні йтиме мова.

Сьогодні ми поговоримо про український рушник – давній символ нашого народу.

Я знаю, що дехто може запитати: а для чого це потрібно? Адже ми живемо в зовсім іншому світі. У нас свої смаки, вподобання, свої звички. Та я з цим не погоджуюсь. Так, час змінився, світ змінився. Так було і так буде завжди. Одні покоління змінюють інші. Та жодне нове покоління не починає життя на пустому місці. В ньому живе пам'ять про свій рід, його історію, традиції і звичаї, які шанувалися в родині.

Український рушник. На ньому вишита доля нашого слав­ного народу, на ньому дивним візерунком переплелися людські радість і біль, щастя і горе. Рушник супроводжував людину все життя від самого народження. Чому це невеличке вишите полотно отримало таку назву? Вважають, що вона походить від давнього слова «ручник», тобто шмат тканини, зітканий та вишитий уручну.

А деякі мовознавці стверджують, що слово «руш­ник» походить від слова «рушати». Дійсно, проводжаючи сина в дорогу, українська мати замотувала йому хлібину в шмат бі­лого полотна і, перехрестивши, промовляла: «Рушай щасливо, нехай благословить тебе Бог». І той невеличкий шмат полотна, витканий ніжними і дбайливими руками матері, оберігав ко­зака від лиха і нещастя, нагадував йому про тепло рідної до­мівки, що чекає на нього.

Колись жодна хата не обходилась без дбайливо випарених у золі, викачаних рублем і качалкою рушників. Рушник на столі. Давній наш звичай. Не було, здається, жодної на Україні оселі, котрої не прикрашали б рушниками. Хоч би яке убоге судилося їм життя, але все ж естетична принада за всяк час знаходила місце і помешкання хай то була одинока хатина вдови чи затісна багатодітна оселя, приземкувата мазанка на півдні України або курна хата поліщука -всюди палахкотіли багатством кольорів рушники. Хата без рушників, казали в народі, що родина без дітей.

Рушник з давніх-давен символізував не тільки естетичні смаки. Він був своєрідною візиткою, а якщо точніше - обличчям оселі, відтак, і господині. Потому, скільки і які були рушники складалась думка про жінку, її дочок. Вони створювали настрій, були взірцем людської працьовитості.

Рушник - то символ гостинності і доброзичливості. І хоч сьогодні не зустрінеш рушник в наших оселях (особливо в міських), його сховали, як річ не дуже потрібну, все ж він супроводжує все наше життя. Народилась дитина... як чекають це маленьке диво в сім'ї! І в урочисту хвилину поверх усіх покривал і ковдр палахкотить квітами рушник...

Виряджають юнака до армії, і мама у хвилину прощання сповиває свою кровинку рушником:

„Нехай стелиться тобі доля рушником".

Дивлюся мовчки на рушник.

Що мама вишивала,

І чую: гуси зняли крик,

зозуля закувала,

Знов чорнобривці зацвіли,

Запахла рута - м'ята.

Десь тихо бджоли загули,

Всміхнулась люба мати.

І біль у серці раптом зник.

Так тепло-тепло стало...

Цілую мовчки той рушник,

що мама вишивала.

Створювалось вишивальне мистецтво рука­ми, розумом, серцем мільйонів людей, відбивало впро­довж століть побут, звичаї, традиції українців.

Про це свідчать, зокрема, й назви рушників: утирач (для рук і обличчя), стирок (для посуду), божник (для ікон), плечовий (для сватів), подарковий (для подарунків).

Рушники-утиральники були оздоблені вишивкою тільки наполовину: чоловічі — справа, жіночі — зліва, щоб інша, чиста частина використовувалась за призначенням.

Подавали «утирач» і гостям, коли запрошували їх до сто­лу. Кладучи рушник гостеві на плечі, господиня лила йому на руки воду з кухля. От лише утиратися разом із кимось одним рушником не годилося — можна накликати сварку.

Обов'язковим атрибутом був рушник і в „коцюбнику", місцібіляпечі, за якимтеж судили про доладністьгосподині. Рушник висів тут на дерев'яномуабозалізному гаку. У будніцебувпростийполотняний рушник, лишеоздоблений мережкою іззубцями з домотканоїполотняної нитки, а у св'ятковіднівивішувавсь рушник з багатимоздобленням - для гостей.

Використовувався рушник і в обрядібудівництвахати. У деяких районах України сволок піднімали на рушниках, потімці рушники дарувалимайстрам. Коли стінибулизведені, вгорі в кутку хативішали образ, а на ньому рушник. Не обходилось без рушника і в хліборобських обрядах. Перший день оглядуозимини (на Юрія) ішли в поле гуртом. Попередуішовбатько і ніс на рушнику хліб-сіль. різнечастування несла мати в кошику, накритому рушником. Назеленомуполі стелили рушник, а на нього клали їжу. Так робили і в перший день оранки, сівби, жнив. Післязакінчення жнив господарзустрічав гостей, женців з хлібом-сіллю на рушнику, а тіодягали на ньогообжинковийвінок.

На чоловічих рушниках вишивали дубове листя, чорнобривці, вусики хмелю, волошки, барвінок. На жіночих — буйно цвіли троянди і мальви, полум'яніли вишня та грона калини.

Чільне місце посідають рушники у весільно­му обряді. Обрядові рушники весільного (шлюбного) при­значення виступають чи не найголовнішим атрибутом однієї з найважливіших подій у житті людини.

Українські дівчата, починаючи з 10-річного віку, дбали про свій весільний посаг, до якого іноді входило 80—100 рушників. В процесі заручин — вінчання — весілля вико­ристовувались такі рушники: «перев'язний», «шлюбний», «подарунковий», «вітальні». До весіль­ної символіки належать мотиви дуба, калини, суниць, ягідно-квіткових віночків, вінця-корони, пташок тощо.

Шлюбну пару символізують соколи, голуби, лебеді. Характерною ознакою весільного рушника є розта­шування птахів один до одного голівками. Вони або три­мають у дзьобику ягідку калини, або сидять в основі дерева, символу нової сім'ї.

На сватанні в'яжуть рушники старостам, на весіллі сватам, молодим зв'язують руки рушником, щоб подружнє життя було довгим і щасливим. А молодята стають на рушник, засвічуючи цим любов і подружню вірність.

Давайте відхилимо завісу часу та й загля­немо в українську світлицю, куди саме прийшли свати.

(Чути стук у двері. Батько відчиняє двері, старости заходять у хату, молодий залишається біля дверей).

1 СТАРОСТА: Здорові будьте у вашій хаті!

БАТЬКО: А що ви за люди, і звідки вас Бог приніс?

1. СТАРОСТА: Ми люди німецькі. Йдемо із землі турець­кої. Раз дома у нашій землі випала пороша. Я й кажу товаришу: «Що нам дивитися на погоду? Ходімо лишень шукати звіриного сліду».
2. СТАРОСТА: І пішли. Ходили, ходили і нічого не знай­шли. Аж гульк— назустріч нам іде молодий князь. Підніма угору плечі й говорить нам такі речі.

1. СТАРОСТА: Ей ви, хлопці, добрі охотники! Будьте ласкаві, покажіть дружбу мені. Трапилась мені куниця, красная дівиця. Не їм, не п'ю і не сплю од того часу та все думаю, як її дістати. Поможіть мені її піймати.
2. СТАРОСТА: От ми і пішли по слідах по всіх городах, а все куниці не знайшли. От як у це село ввійшли, тут знову випала пороша. Ми вранці встали і таки на слід напали.

1. СТАРОСТА: Вірно, що звір наш та пішов у двір ваш, а з двору — в хату та й сів у кімнату. Тут і мусимо його піймати. Тут застряла наша куниця.
2. СТАРОСТА: Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець: оддайте нашому князю куницю — вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи віддасте, чи нехай підросте?

БАТЬКО: То що, дочко, будемо робити?

(Дочка в цей час підходила до печі й мовчки колупала її на знак згоди).

БАТЬКО: Люди добрі! Хліб і сіль ми приймаємо, доброго слова не цураємось, а за те, щоб ви нас не лякали, що ми передержуємо куницю, красуню дівицю, ми вас пере­в'яжемо. (До дочки). Чуєш, дочко, годі вже піч колупати, давай чим оцих молодців перев'язати. А може, і рушників нема? Може, нічого не придбала? Не вміла ні прясти, ні шити?

МАТИ: Наша дочка про свій посаг дбала. З малих літ шила, вишивала. У неї є чим перев'язати старостів.

(Молода виносить рушники і хустку. Рушники віддає старостам, які перев'язують один одного через плече, а хустку затикає молодому за пояс)

Молоді (звертаються до батьків).

Дозвольте, батьку, дозвольте, мати,

На рушник вишиваний перед вами стати.

На рушник вишиваний перед вами стати

Та благословення вашого дістати.

Благословіть, мамо, благословіть, тату,

На щасливу долю, на життя багате!

Батьки.

Бог благословляє і ми благословляємо,

Жити аж до віку в парі вам бажаємо.

Хай буде — як квіти, життя барвінкове,

Веселе, як ружі на цім рушникові.

(Батьки під мелодію беруть за кінці рушники і виводять дітей-молодят).

Скільки багатства в нашого народу!

В криниці мудрості не висиха вода,

Свято шанують закони роду,

Душі народної скарбниця не згаса.

А як же не згадать про пісню:

Сумну й веселу, радісну й тужну.

Вона то у блакить зрина небесну,

То серце крає від жалю.

Звучить українська пісня

Рушники, які ми називаємо гостинними або вітальними, призначені для традиційних зустрічей дорогих гостей. На них підносять хліб-сіль.

Подарунковими є рушники, що вишиваються і дарують­ся рідним та друзям.

До обрядових рушників належать і ті, з якими людину проводжали в останню путь. їх ми, на відміну від інших обрядових рушників, називаємо ритуальними. В найсумніші хвилини ними перев'язують церковний хрест.

Кожен регіон України має свої відмінності у ви­борі кольорів та орнаменту вишивки. На Київщині, Полтав­щині, Чернігівщині та в багатьох східних областях переважає рослинний візерунок червоного, синього та чорного кольорів; для Галичини, Буковини та Закарпаття характерний геомет­ричний орнамент з яскравими, барвистими, а для Полісся — червоним та чорним кольорами.

У Проході рушники вишивали завжди. На старовинних оберегах зустрічаємо маки, мальву, ружу, польові квіти, що лягали на полотно малиновими, чорними нитками, жовті, зелені кольори використовували рідше.

Вишивали „хрестиком”, „гладдю"... Теперішні рушники відрізняються від колишніх: і полотно більше і-нитки яскравіші. Та й самі узори не ті. Тут переплилися місцеві традиційні орнаменти з київськими, полтавськими, закарпатськими, білоруськими, російськими узорами.

Найбільше рушникових традицій зберегло весілля. Ікони, якими благословляли дітей до шлюбу покривають вишитими рушниками, перев'язують стрічкою. Перев'язують сватів, кладуть під весільний коровай, перев'язують руки молодим під час вінчання щоб подружнє життя було довгим і щасливим. Потім цим рушником підперезують молоду, щоб берегла сімейне вогнище. Наречена повинна принести рушник до церкви і повісити його на ікону Божої матері, подати рушник дружкові коли вестиме їх до шлюбу, та коли ділитиме весільний коровай. А ще молода виходячи з церкви повинна була тягнути весільний рушник до порога, щоб дружки швидше виходили заміж.

А тепер погляньте на розмаїття рушників, яке оселилось сьогодні у нас. Майже кожний з вас може назвати кращий, та всі вони гарні по своєму, за кожним з них своя історія, чиясь доля, багатьом не один десяток років. Уявімо собі руки і обличчя тих людей, які створили це диво, ці неповторні малюнки.

Тримаю вишиті старенькі рушники

Давно забуті горнуться до мене.

Заполонили світ нейлони і шовки...

Кому потрібні вишиті ромени?

Гортаю білу прядку полотна.

Засіяну барвінком і любистком

Сміється вишита прабабкою весна.

Ховається за квітами і листом.

Голублю диво дивне із пісень,

Що хрестиками стелиться і в'ється

Сіріє за вікном звичайний день,

А в рушниках волошками сміється.

Перегортаю білі рушники,

Що хліб вкривали і дитя в колисці.

Що старостів чекати на святки —

Розшиті маками, заквітчані барвисті.

Вже доля весни правнукам кує,

А хміль з калиною на полотні не в'яне.

Як добре, що в мого народу є

Рушник весільний і рушник прощальний.

Благословенна, будь на всі віки.

Найперша жінка, що нашила квіти.

Душа мого народу - рушники,

Барвінками і мальвами зігріта.

Вдивіться у ці роботи! Скільки тепла, любові й радості в кожному хрестику, в кожному стібочку! То неоціненні скарби, то диво пречудове, що примушує зав­мирати серце, тішить душу, зачаровує своєю незрівнян­ною красою.

Дивіться, милуйтеся, радійте! Хай і у ваших оселях розквітне калина, оживуть птахи й квіти на полот­нах!

Дорогі друзі, шановні гості нашого свята! Ми з вами усі — українці, яких об'єднує у велику родину любов до рідної землі, до пісні, до вишивки.

Нехай слова і пісні милозвучні

Для вас лунають знов і знов,

Хай будуть в серці нерозлучні

Добро, надія, віра і любов.

Хай вам сміється доля журавлина,

Поля розлогі колосом цвітуть,

Нехай червоні ягоди калини

Щасливу вашу осявають путь.

Сивіють і народжуються роки, минають століття. Та вічним є і буде український рушник. Він пройшов крізь віки, і хотілося б щоб і надалі був він ознакою любові і незрадливості, символізував чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею, щоб щедро він стелився близьким і рідним, далеким друзям і просто добрим людям.

І саме «в родині від батька до сина, від матері – доні» передаються і бережуться родинні традиції нашого народу. І поки їх будуть шанувати, передавати з покоління в покоління, буде жити історична пам'ять народу, житиме і сам народ.

А на прощання хочеться сказати:

Шануйте, друзі, рушники,

Квітчайте ними свою хату,

То обереги від біди.

Шануйте ті, що дала мати,

Готуйте дітям — з чистої роси,

Щоб легше їм в житті здолати

Похмурі та скрутні часи.

Шануйте, друзі, рушники!

Хай здоров'я ніколи не зраджує вам!

Будьте завжди такі ж ніжні, рідні й милі,

Щоб вам радість і щастя, й любов

Вишиваним цвіли рушником.

Здоров'я — від води джерельної, багатства — від землі святої, а ще любові, ласки Божої ми бажаємо всім присутнім у залі сьогодні.

А тепер батьки заспівають пісню ( слова роздати).

АНДРІЙ МАЛИШКО

Пісня про рушник

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов'їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Ніби вчора, рідна мамо,

Ви мене будили рано,

Промінь сонця зустрічали солов'ї.

Пастухи череду гнали,

На сопілках вигравали,

Горлицею торкотіли ви мені.

Приспів:

Вже дарує сонечко новий нам день,

Джерельце неспіваних іще пісень,

Щедроти черпни у ньому, доброти,

А у ранків золотистих чистоти,

Диво-сили набирайся у землі,

Пам'ятай щодень слова мої.

Ніби вчора, рідна мамо,

Ви мене будили рано,

А світанок дивограєм розквітав,

Верби коси розпустили,

До водиці нахилились,

Вітер в краї вашу пісню заспівав.

Приспів:

Ніби вчора, рідна мамо,

Ви мене будили рано,

Скільки митей світанкових відійшло,

Літа з сумом відлітають,

Ваші внуки підростають,

Віддаю їм вашу ласку і тепло.

Приспів